Історія без гриму: як Олександр Алфьоров повертає життя архівам

"Кажуть, що джерела — це щось сухе… Але насправді — це ми з вами. Тільки 300 років тому. І вони такі самі, як і ми." Так розпочав свою лекцію на «Книжковій країні 2025» історик, кандидат історичних наук Олександр Алфьоров. Його виступ став несподіваною подорожжю в минуле, де кожен архівний запис — не пилюка століть, а фрагмент дійсного, живого життя.

Джерело як камашка в бурштині

Для Алфьорова архів — не абстракція, а простір глибокого людського досвіду. Це не просто дані для обліку чи цифри для статистики, а зафіксовані прояви індивідуальностей. Його підхід до джерел — візуальний і майже поетичний:

"Джерело — це як комашка в бурштині… Це те, що застрягло мільйони років тому. Але застрягло живим."

За словами історика, архіви не потребують інтерпретації в стилі ідеологічних систем. Вони самодостатні, але вимагають від дослідника не лише точності, а й емпатії. Він говорить про джерела як про об’єкти, які "демонструють нам камінці, на які ми маємо ступати, коли переходимо річку".

Гумор, сварки, людські слабкості

У виступі Алфьорова історія постає не як ланцюг героїчних подій, а як сукупність епізодів із повсякдення. Він розповідає про архівні справи, де можна побачити сварки, інтриги, образи — й водночас чітко прописану судову процедуру.

Одна з таких історій — про конфлікт двох родин священників у Новгороді-Сіверському у 1770-х роках. Після смерті одного зі священнослужителів залишилася донька, яка сповідалася в іншого. Його дружина почала звинувачувати дівчину в стосунках із школярем — інформацію, яку могла почути лише на сповіді. Сварка відбувалася публічно:

"Матушка кричить їй: 'Потоскуха!', а та їй: 'Сама ти, московська…'"

Суд визнав порушення таємниці сповіді і зобов’язав священника вибачитися. Як джерело рішення використано Литовський статут XVI століття, де вказано: якщо шляхетну особу безпідставно назвали лайливим словом — треба сплатити 40 коп грошей. Якщо ця особа — донька священника — 80. Суд постановив, що винуватець має заплатити і протягом години вибачитися.

Архів як простір правди

Окрему увагу історик приділяє функції джерела як об'єктивного критерію верифікації історії. Він наголошує:

"Джерело — це те, що ти не можеш обійти. Воно є. Воно виникає — і з цим треба працювати."

Цей принцип особливо важливий у суспільстві, яке роками жило у викривленому історичному полі. Алфьоров наводить приклад радянських підручників, у яких після Київської Русі одразу починалася революція 1905 року. Він закликає: вивчати історію не за викладом, а за слідами — "від сьогодення вниз", звертаючись до першоджерел.

Як виглядає прізвище під пером писаря

Частина лекції була присвячена темі козацьких реєстрів. Історик пояснює, як важливо правильно читати прізвища: в них не лише звучання, а глибина етнічної ідентичності.

"Мене питають часто: як можна довіряти українському історику, у якого російське прізвище. А я кажу: у нас вся Слобожанщина в російських прізвищах."

Причини цього — не лише змішування культур, а й системна русифікація. Прикладом є засновник Сум Герасим Кондратєв, якого в одному джерелі названо "Герасим Кандратєв син Шустіков". Такий запис дозволив пов’язати окремі роди через реєстри і довести їх походження не з вигаданої географії, а з реальних громад.

Повага до власності і меж: не про жадібність, а про закон

Історик торкається теми приватної власності в українській традиції. Сварки через межу, грушу чи сінокіс — це не свідчення "ментальної дріб’язковості", а прояв правосвідомості:

"Ця грушка і межа — це не про жадібність. Це про те, що ми жили за законом."

За його словами, саме такі справи — про пересування межових стовпів, рівняння курганів чи суди через зіпсований одяг під час затримання — показують, як українське суспільство цінувало договір, письмове підтвердження, печатку, підпис. Це був органічний правовий простір, а не абстрактне "європейство".

"Джерело — це для історика все", — говорить Алфьоров. Його виступ на Книжковій країні перетворив архів на театр життя: із конфліктами, анекдотами, нелогічними вчинками, родинними драмами і несподіваними висновками.

Історія, за Алфьоровим, не в минулому — вона поруч. Під ногами. На сторінках книжок і в прізвищах на зотлілому папері. Її не можна пояснити лише схемами чи нарративами — її треба почути.